Свинківка: станція, яка весь 2019-й буде під заступництвом покровительки року — свині

Свинківка — єдина станція Української залізниці, яка, на думку східних астрологів, увесь 2019-й перебуватиме під заступництвом покровительки року — свині.

Рік, що добігає кінця, також був для колективу станції знаковим, бо у 2018-му тут відсвяткували поважний ювілей — 110-ліття. Безумовно, станція отримала таку назву невипадково. Але її походження пов’язано із масштабним вирощуванням свиней лише опосередковано. Вірогідніше, що назву вона успадкувала від однойменної річки, яка котить свої хвилі неподалік залізниці. Достеменно невідомо, але є версія: її так охрестили через те, що у вигрітих сонцем болітцях поблизу річки полюбляли ніжитися свині. Їх випасали на трав’янистих лугах біля села Новоселівка, через яке пролягають колії дільниці Полтава-Південна—Люботин.

Ця невеличка станція — ще й «кінозірка»: в середині 50-х років тут знімали один з епізодів стрічки «В один прекрасный день». У фільмі споруду можна побачити у незвичному золотисто-білому «вбранні», хоча працівники станції та місцеві жителі переконують, що будівля завжди мала небесно-синій насичений колір.

Станцію прикрашає вокзал. Його збудовано 1942 р., а у 2002-му зроблено капітальний ремонт. Минулого року станцію пофарбували у фірмовий синій колір, тож виглядає вона просто дивовижно. Схожа на невеличку фортецю, виділяється серед звичних сільських будиночків та сірих пейзажів як цікавою архітектурою, так і яскравим кольором.

Як їхали на гостини

Дістатися до Свинківки досить складно. Хоча за добу повз неї проходять 40 пар поїздів, регулярно мчать гарні Інтерсіті, але зупиняються на станції буквально кілька електричок. На жаль, на електричку з Полтави до Свинківки ми не встигали. Тому, прибувши вранці на станцію Полтава-Київська, довелося проїхати через усе місто, аби дістатися до Полтави-Південної. Через годину очікування ми з фотографом з певними складнощами, але змогли потрапити у вщерть запов-нену маршрутку. Минуло 20 хвилин дороги, 10 хвилин крижаним сільським шляхом — і досягли мети.

Відразу заходимо до будівлі вокзалу. Проте нас запрошують на пост електричної централізації, де розташовано приміщення чергової по станції. Тут нарешті маємо змогу трошки відігрітися та отямитися після складної дороги.

Нас зустрічає черговий по станції Сергій Вельможний. Він усе життя працює на залізниці. Був машиністом, начальником станції, коли ж захотілося спокійнішого життя, прийшов сюди. Каже, що ця робота йому дуже подобається: станція невеличка, люди прості, працювати легко й приємно.

Всі співробітники: чергові Юлія Шуба, Наталія Камінник, Неля Жугарь та станційний працівник Надія Капліна — говорять, що станцію свою дуже люблять і колектив   як одна дружна родина. Зараз тут працює шестеро людей, не вистачає одного чергового. Тож начальник станції Валентина Галка поєднує дві посади. Кожного дня їздить електричкою годину до роботи. Зізнається, що важко бути начальником станції, коли живеш далеко, але любить свій колектив так сильно, що й гадки не має шукати щось ближче. Каже, що через брак людей вихідних у неї фактично немає, але знайти нову чергову поки не можуть:

«Робота мені дуже подобається, бути черговою — це заповітна мрія. Проте коли я на чергуванні, а потрібно виконувати ще й роботу начальника станції, то поєднувати іноді дуже складно. Та що вдієш?» Коли заходимо до її кабінету, жінка зізнається, що буває тут рідко, бо майже весь час проводить у приміщенні чергових.

Залізнична Попелюшка

Історія Валентини доводить: якщо про щось мрієш і йдеш до своєї мети, обов’язково досягнеш. У 2008 р. жінка прийшла працювати на станцію Скороходове станційним працівником за договором. Простіше кажучи, прибиральницею. Їй дуже сподобалася робота чергової по станції, тож вирішила йти до своєї мети. Склала ЗНО, вступила до залізничного технікуму. До слова, на бюджет.

«Якось на нашій станції звільнилося місце прийомоздавача. Почала просити, щоб мене взяли на роботу. Та у відповідь почула: «Немає місця, немає набору». Я вже і до центру зайнятості ходила, і просила — ніяк, не беруть і все тут. Вирішила звернутися до Віктора Остапчука, який тоді очолював Південну залізницю. Написала йому листа про те, що хочу працювати на залізниці, що там є місце, надала довідку, що вчуся на другому курсі залізничного технікуму. І він дав вказівку: «Подивитись і працевлаштувати». Це подіяло, і восени 2009 р. мене взяли у штат.

Через півроку жінку призначили агентом комерційним. Він поєднує аж три професії: прийомоздавача, товарного та квиткового касира. Так Валентина пропрацювала три роки, але мати справу з грошима їй не дуже подобалося. Тому, коли дізналася про вакансію чергової по станції у Свинківці, відразу попросилася сюди.

«Якщо суворо дотримуватись інструкції та все робити правильно, то від роботи отримуєш лише величезне задоволення. Нещодавно наш начальник пішов на підвищення, і я стала начальником станції. Але все одно робота чергової подобається мені найбільше», — посміхається Валентина.

Вона каже, що найскладніше у роботі, коли жінка лишається на зміні сама, а приходять місцеві та стукають у шибки, просять попити, прикурити, ще чогось, тож доводиться закриватися в кабінеті й вмовляти, щоб «гості» пішли.

Утім, знайти спільну мову зі свинею та замовити слівце про всілякі гаразди матимуть чудову нагоду працівники залізничного вузла Ромни регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця». Річ у тім, що в цьому містечку на Сумщині 2000 р. встановлено пам’ятник свині з написом на постаменті «Від вдячних українців». На початку ХХ ст. Ромни славилися великими ярмарками, де головним об’єктом торгівлі були свині.